18 липня — День народження Вільяма Текерея


18 липня 1811 року народився Вільям Мейкпіс Текерей — англійський письменник-сатирик.

Вільям Мейкпіс Текерей був сином офіцера колоніальних військ Британської імперії і належав до привілейованих верств англійського суспільства. Після закінчення Чартерхауса він вступив до Кембриджського університету, але ступінь не отримав, тому що кар’єра держслужбовця не приваблювала його.

Він хотів займатися тільки мистецтвом, тому і вирушив до Франції, яка завжди вважалася Мекою художників, особливо живописців. Мандри Європою (Франція, Німеччина, Італія) закінчились виснаженням банківського рахунку, який залишився від батьків, і необхідністю заробляти гроші. Текерей повертається до Лондона і починає займатися журналістикою, яка і стане основною справою його життя.

Твори Текерея менш всього схожі на казку. Це насмішлива, аналітична і сувора проза. Тому Текерея вважають спадкоємцем англійських просвітників XVIII ст. (Свіфта, Філдінга, Стіла, Аддісона), які демонстрували іронічний різкий, як скальпель хірурга, погляд на свою схильну до чванства батьківщину. Багато років Текерей працював у сатиричному журналі «Панч» (Punch), де разом із ним висміювали недоліки Англії Томас Гуд і Дуглас Джерралд. Популярність йому принесли пародії, в яких він «знущався» над епігонами романтизму і протиставив їхній творчості свою неприємну, але корисну правду.

У 1836 р. вийшла перша книга — буклет «Флора і Зефір», збірник комічних малюнків з підписами, у яких пародіювалися штампи тодішнього балету. Тоді ж автор запропонував Ч. Діккенсу проілюструвати його «Записки Піквікського клубу», але отримав відкоша. Це спонукало Теккерея до рішення відмовитися від кар’єри художника-графіка. З кінця 30-х pp. він почав співпрацювати з численними журналами та газетами, серед яких варто вирізнити видання «Фрезер», «Морнінґ Кронікл» і «Панч». Значною мірою саме завдяки талановитим гуморескам Теккерея «Панч», починаючи з 40-х pp., став відомим у багатьох країнах комічним журналом.

Проте письменницька слава Теккерея аж до кінця 40-х pp. була не надто гучною. Він виступав під псевдонімами Майкл Анджело Тітмарш, Айкі Соломонз, Жовтоплюш, Огрядний Кореспондент та ін. У ці роки він багато подорожував — у Франції, Німеччині, Італії, Ірландії, на Близькому Сході. Теккерей не міг довго залишатися на одному місці не лише тому, що його цікавили нові враження, а й тому, що він прагнув подолати гіркоту особистої трагедії — його дружина Ізабелла Шоу у 1840 р. збожеволіла і решту свого довгого життя провела у психіатричній лікарні. Втіхою для Теккерея були дві їхні донечки, з яких старша — Енн Теккерей-Рітчі (1837-1911) — згодом стала письменницею, біографом батька, а молодша — Гаррієт (Мінні) (1840-1875) — вийшла заміж за відомого сатирика Леслі Стівена. Не дивно, отже, що у багатьох ранніх творах Теккерея, які традиційно вважаються зразками гумору, доволі виразно проступають мотиви гіркоти, тривоги, мороку, жахливих таємниць і т. п. Зокрема, це стосується його першого роману «Кетрін» (1839—1840), циклу комічних повістей «Дружини своїх чоловіків» («Men’s Wifes», 1843), казки «Султан Бусол» («Sultan Stork», 1842) таін.

Видатним, але належно поцінованим лише значно пізніше, досягненням письменника у 40-х pp. став його роман «Кар’єра Баррі Ліндона» («The Luck o Barry Lindon», 1844). Проте справжній успіх прийшов до письменника вже після публікації у журналі «Панч» «Книги снобів» («The Book of Snobs», 1846-1847) та видання роману «Ярмарок марнославності. Роман без героя» («Vanity Fair. A Novel without Hero», 1847-1848). З того часу починається відкрите суперництво двох великих англійських реалістів — Діккенса і Теккерея, яке у 50-х pp. навіть переросло у справжню сварку між ними, незважаючи на те, що між їхніми сім’ями існували дружні стосунки. Проте у творчій суперечці двох різних художніх манер, по суті, вигравали обидва письменники. Діккенс завжди залишався набагато популярнішим автором, зате Теккерей мав більший успіх серед читачів-інтелектуалів.

Як афористично зауважив один із них, «молодь у ті часи розмовляла мовою Діккенса, а думала мовою Теккерея» Особливої гостроти це суперництво набуло у двох романах, які створювалися одночасно — «Девіді Копперфілді» Діккенса та «Історії Пенденніса» («The History of Pendennis», 1848—1850) Теккерея. Обидва автори обрали один жанр (роман виховання) і тип сюжету — історію обдарованого юнака, який, загартувавшись у численних життєвих випробуваннях, стає талановитим письменником. В обох творах яскраво виявляється ліричний автобіографічний елемент, що органічно поєднується з комічною стихією. Водночас «Пенденніс» звучить як дещо «приземленіший» і навіть пародійний варіант «Копперфідда», особливо романтичних мотивів, властивих романові Діккенса.

У 1851 p. Теккерей написав цикл лекцій «Англійські гумористи XVIII століття», з якими він успішно виступав в Англії, а також під час своєї першої поїздки у США в 1852—1853 pp. Ці лекції стали солідним підґрунтям до його історичного роману «Історія Генрі Есмонда» («The History of Henry Esmond», 1852), у якому також віддзеркалилося кохання Теккерея до Джейн Брукфілд, дружини його друга. У 1853—55 pp. окремими випусками вийшов у світ роман «Ньюкоми. Історія вельми поважної родини» («The Newcomes. Memoires of a Most Respectable Family»), а одночасно Теккерей створив і свою останню казку «Троянда і Перстень» («The Rose and the Ring», 1854), що виникла з серії малюнків та гри для дітей, придуманої письменником.

Узимку 1854 р. у Римі Теккерей тяжко захворів, і відтоді його здоров’я, яке ніколи не було надто міцним, швидко погіршувалося. Але він все ще знаходив у собі сили для праці: написав цикл лекцій «Чотири Георги» (1855) і читав їх спочатку в Америці, а потім в Англії, створив свою єдину п’єсу — комедію «Вовки і ягнятко» («The Wolves and the Lamb», 1855). У 1861 p. Теккерей переробив цю п’єсу у повість «Удівець Ловел» («Lowel the Widower»), у якій віртуозна техніка ранніх фарсових творів письменника поєднується з тонким психологізмом, розробкою техніки внутрішнього монологу.

У 1858—1859 pp. виходить друком роман «Вірґінці», у якому матеріалізувався інтерес письменника до Сполучених Штатів, їхньої історії. Невдалим виявився останній завершений роман Теккерея «Філіпп» (1861—1862), який став переспівом «Пенденніса». Зате дуже великий успіх мав журнал «Корнґілл меґезін», редактором якого був Теккерей у 1860—1862 pp. і де він публікував свої останні есе під рубрикою «Нотатки з манівців» («The Roundabout Papers»).

У 1863 p. письменник розпочав роботу над історико-пригодницьким романом «Дені Дюваль», який Теккерею не дозволила закінчити смерть.

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s